ХВИЛЮЮЧА КНИЖКА ПРО ПОДІЛЬСЬКИЙ  ДЖУРИН

Напередодні Нового року (27 грудня 2008-го), в Джурині Шаргородського району пройшла презентація книги Олександра Горобця «Родинна колиска – Джурин». Це двохсот сторінкове есе у село доставили безпосередньо із Харківської друкарні «Атос», із свіжим запахом фарби. Присвячене воно подільському селу, його людям, долі багатьох поколінь мирян, які давно мешкають у цій місцині. Ще великий Михайло Грушевський у знаменитому Львівському літописі знайшов, що там, де розташований нинішній Джурин, колись була знаменита Чурилова фортеця. Містилася вона в  улоговинах річечок Деребчинка і Вовчок, які зливаючись у центрі села утворюють нову річечку – Джурку, яка є притокою Дністра.

Журналіст і письменник Олександр Горобець тут народився і виріс. Починав свій творчий шлях у пресі Вінниччини. Трудився у «Сільських вістях», працював головним редактором газети «Правда України», яку перетворив першим центральним виданням України, опозиційним до режиму Л. Кучми. За свою громадянську позицію піддавався репресіям.

Нова книжка – третя в творчому доробку О. Горобця. Перед тим були – «Босоніж по битому шклу», «Свічка на вітрі». Але як заявив на зустрічі із односельцями журналіст і письменник – ця найдорожча. Позаяк готувалася все життя, і стосується того, що йому найбільше відоме, дороге і серцю миле – друзям односельчанам, історії життя рідного села.

Автор здійснив справжнє дослідження, розмотуючи клубок назви родинного населеного пункту, яке стосується кореня Джур. Читачам відкриваються особливості великобританського острова Джур (Jura), де виробляють найкраще у світі однойменне віскі,  автор розповідає, як шукаючи походження свого села, цікавився історією водограїв Джур-Джур і Джура у кримських горах, знаменитого водоспаду і печери Джурин на Тернопільщині. 

Особливий розділ книжки присвячується загадці істориків, які пов’язують назву древнього Джурина якраз не з етимологією слова «Джур», а з тим, що тут у 14-15 віках стояла фортеця Чурилів. Саме від цього начебто слова і пішла нинішня назва колишнього районного центру.

Олександр Горобець навдивовижу вміло володіє пером, хистом оповідача. Древня, сива історія в книзі живо переплітається з нинішніми днями, з родами джуринян. Зі сторінок «Родинної колиски…» густо пахне старожитностями, але й живо озивається сьогодення. Джурин знає голодомор і жахливе воєнне лихоліття. Автор показує все це нам крізь призму людських поколінь, доль окремих односельчан.

Три розділи книги присвячені темі джуринських євреїв. Виявляється, колись у цьому подільському селі було дві сільських ради. У них нараховувалося приблизно однакова кількість людей – у сільській раді українців, і в сільській раді євреїв. Автор розповідає про Голокост, яким супроводжувалося перебування громадян у джуринському гетто. Про дружбу людей різних національностей.

Книжка «Родинна колиска – Джурин» створена на основі окремих новел із життя, які виписані автором з особливою старанністю та любов’ю. Кожен герой – справжня особистість, незважаючи на те, що це прості звичайні люди. Як сільська ворожбитка баба Лапайка, чи сільська колгоспниця Варварка Закревська, дочку котрої покохав сільський циган Володя.

Окремі розділи есеї Олександра Горобця мають високе громадянське звучання. Особливо це стосується взаємовідносин сільського голови колгоспу, винятково сумлінної, чесної людини і чудового господарника Миколи Володимировича Попова і першого секретаря обкому партії Василя Таратути.

- Знаєте, - казав на зустрічі в рідному селі Олександр Горобець, - я хотів один із перших примірників книжки відправити в Москву. На домашню адресу колишнього першого секретаря Вінницького обкому партії товариша Таратути. Оскільки мій твір – це водночас і гостре засудження партійного волюнтаризму, високого партійного самодурства. Таких діячів, якими у нашому краї були Василь Таратута, Леонід Клепко, колишній перший секретар Шаргородського райкому партії і інші. Але, схоже, я зі своєю книжкою запізнився, оскільки високий партійний бонза місяць тому помер. Думаю, що на тому світі йому доведеться відповідати за вкорочений вік надзвичайно розумній, щирій, добродушній людині, великому і вмілому господарнику Миколі Попову…

Суть конфлікту зводилася до одного. Якоїсь сльотавої осені В. Таратута їхав до Могилева-Подільського через Джурин і зупинився біля широкого бурякового лану, де не було ні людей, ні механізмів. Ледь не з кулаками партійний чинуша накинувся на керівника господарства, обзиваючи його останніми словами за те, що він не збирає врожай. М. В. Попов заперечив. Мовляв, вся техніка і люди не покладаючи рук працюють у віддаленому полі, на «Дубині», що за сім кілометрів від села. «Тут, - казав голова, - ми за день-два збиремо врожай в останню чергу, оскільки звідси до кагатних полів Деребчинського цукрозаводу рукою подати. Нам вкрай потрібно витягнути корені з невилазних боліт віддаленого урочища…» Але Таратута зажадав одного: збирай врожай біля траси, щоб не мозолив очі усяким попутнім і перевіряючим.

«Якщо по великому рахунку, - пише в книзі Олександр Горобець, - то Микола Володимирович міг, звичайно ж міг по-лакейськи підкоритися манірному нехлюйству, жантильній халатності царьковитих правителів. В угоду Таратуті та Клепку творячи глупство, йому можна, звичайно, було послатися перед людьми на їх сановиту самоуправну, лицемірну волю. Заходитися швиденько збирати врожай при битому шляху. Але гордий і розважливий Микола Попов був не із лякливого десятку, людиною, яка знає ціну господарській кмітливості і ніколи, ні за яких обставин не гнув плебейськи спину перед держимордами. Навіть такого високого можновладного пошибу, як член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, ким тоді був перший секретар Вінницького обкому партії. Через добу із гаком вельможний партійний аристократ проїхав мимо самотнього на трасі джуринського голови колгоспу, а тим часом перший   секретар райкому партії Л. Клепко мав що слухати у салоні лискучого лімузина аж до самого шпиківського лісу, де Таратута, навіть не попрощавшись, висадив його із свого авто. Резюме вождя області було гнівливим і лихим — завтра ж із тріском вигнати з роботи непоступливого керівника джуринського колгоспу. «Но так, чтобы ему никакой работы больше в районе не нашлось!», — волав на трасі розгніваний Таратута. «Нікода…», — вигукнув на останок лихий партійний вождь, різко грюкнувши дверима…»

У книзі задушевно і щиро, надзвичайно стривожено подається історія конфлікту керівника господарства та зарозумілого чинодрала, який буквально упивається своєю безмежною владою. Відтак, за непокору Миколи Попова починати копання буряків сльотавої осені з плантацій, які розташовані побіля міжнародної автотраси, а не з віддалених полів, які розташовані у важкодоступних урочищах «Дубина», «Буди»,  пихатий В. Таратута наказує звільнити його з роботи і викинути за межі району. Назавжди.

Із позиції сьогоднішнього дня це виглядає справжнім дикунством. Але в ті дрімучі партійні часи дбайливий господарник практично на чверть віку покидає село, в якому зажив доброї слави, поваги людей, щодня 25 кілометрів і вранці, і ввечері долає в Шпиків Тульчинського району і назад у Джурин. У сусідньому районі він очолив міжколгоспбуд, і зробив його, до речі,  кращим в Україні. Але накладене великим самодуром табу не давало йому права повернутися додому, знайти відповідну роботу в своєму районі. Вже навіть тоді, коли В. Таратути не було не те, що в Вінниці, в Радянському Союзі, оскільки він поїхав працювати послом до  Алжиру. А все тому, що на високих керівних постах залишалися ним поставлені люди – таратутинці. Вони до останнього свого дня свято виконували вказівки дорогого Василя Миколайовича. На шкоду народові України, людям…

Більше того, вже в часи незалежності України тавро «непослушника», гордівливого, амбітного господарника, яке на Миколу Володимировича Попова навішали вінницькі чинуші, лякало і всіх наступних керівників Шаргородського району. Вони боялися дати добро на повернення М. В. Попова додому, в рідні краї. Аж поки це не зробили селяни Джурина. Вони якось увечері застали Миколу Володимирвича дома, в Джурині. Обступили його двір, під високими черешнями і горіхами, і сказали: «Годі, брате наш, їздити по за городами. Ми без тебе тебе ж засватали – обрали головою сільради. Завтра вранці приймай справи…»

Так, що «Родинна колиска…» Олександра Горобця це ще й гострий, характерний твір, позначений дерзновенною боротьбою за утвердження людяності, добра в сільській громаді, в районі, області, державі. Це безпощадне засудження пристосуванства, підлабузництва, бездумної догідливості начальству.

Переконаний, кожен, хто візьме до рук книжку, не розстанеться із нею до тих пір, поки не дочитає її до кінця. Настільки майстерно і вміло вона зроблена, написана дохідливою, зрозумілою мовою. Яскраво розкриває характери наших людей, показує глибину віків і сутність часу, який пролітає над нами.

ВІТАЛІЙ БУРЯК,

редактор газети «Шаргородщина»

Вінницької області.

До речі, 21 березня 2009 року відбулися збори громадського об’єднання «Вінничани у Києві». За проханням його голови – Володимира Крижанівського, всім членам земляцтва роздали, презентували  по примірнику нової книги Олександра Горобця «Родинна колиска – Джурин».

Наступного дня автору подзвонив колишній народний депутат України і голова відомої Партії Зелених України Віталій Кононов. А він теж вінничанин, хоча й народився у знаменитому Кабулєтті. Віталій провів своє дитинство і виріс у селі Сокілець Немирівського району.

- Знаєш, - сказав Олександру Горобцю, - учора ввечері повернувся додому і не спав аж до самого ранку. Не брав мене сон аж до тих, поки не прочитав до останньої сторінки твою книжку. Щира тобі подяка за неї, велике Спасибі! Ти зробив надзвичайно велику справу для всіх джуринян, для всієї Вінниччини. Яке ж це все мені близьке, рідне та миле, про що розповідається в книзі. Неначе про моє село, про мій Соколець. У нас все називається тими ж самими словами, що й у вас. Скажімо, у вас є опуст, і в нас найглибше місце для купання побіля мосту також величається опустом… У трьох місцях аж заплакав… Ти, Сашко, й справді вдатний письменник…